Листопадовий чин 1918 р. у Львові. Олег Павлишин

Листопадовий чин 1918 р. у Львові («Листопадовий зрив») – збройна акція українського активу 1.11.1918 в результаті якого у місті була встановлена влада Української Національної Ради (УНРада). 18–19.10.1918 УНРада проголосила створення Української держави на землях Австро-Угорської імперії. Хоча утворення української Конституанти й було леґітимізовано цісарським маніфестом 16.10.1918, проголошення української державності реально не змінило влади чи адміністративного підпорядкування у Східній Галичині. Незважаючи на зусилля Віденської делеґації УНРади, яка домагалася від австрійського уряду офіційної передачі влади в краю, відповідного формального акта українці не отримали. «Український Комітет оборони міста Львова», створений провідниками Української Соціал-Демократичної Партії, скликав 30.10.1918 у залі товариства «Сокіл» збори делеґатів підльвівських сіл. Збори звернулися до УНРади з вимогою негайно перебрати владу у Східній Галичині. Однак провід Львівської делегації намагався діяти тільки легітимно й очікувати відповідної урядової ухвали з Відня. Депутація УНРади у складі К. Левицького, С. Барана, С. Голубовича, І. Кивелюка, О. Стефановича та Л. Цегельського 31.10.1918 зажадала від австрійського намісника графа Карла фон Ґуйна, щоб той офіційно передав владу в Східній Галичині УНРаді. Намісник, покликаючись на те, що нема відповідного наказу австрійського уряду, категорично відмовив українським делеґатам. Відтак існувала реальна загроза, що, за ухвалою утвореної у Кракові Польської Ліквідаційної Комісії (ПЛК), польські активісти опираючись на адміністративний апарат та розгалужену у Галичині мережу Польської Організації Військової (ПОВ), встановлять свою владу в краю й приєднають його до створюваної Польської держави. Приїзд членів ПЛК до Львова був запланований 2.11.1918.

Рішучіше діяв створений у жовтні 1918 р. Центральний Військовий Комітет (ЦВК). За вимогою його керівника, сотника УСС Д. Вітовського, 31.10.1918 на спільному засіданні з лідерами УНРади було ухвалене рішення про збройне повстання у Львові та повітових центрах краю. Підготовча нарада військовиків у «Народному Домі» (тепер – Кінопалац на вул. Театральній) тривала п’ять годин. Старшини подали звіт про кількість українців готових до збройного повстання, пропонували свої плани роззброєння військових частин. Вагому допомогу у підготовці повстання надали українські пластуни, напередодні розвідали плани й кількість польських активістів м. Львова. Нарада ухвалила почати повстання у Львові о 4-й годині ранку 1 листопада й насамперед захопити такі головні об’єкти: Головний вокзал, станція Підзамче, станція Личаків, будинки: поліції, Головної пошти, Міської ратуші, державної жандармерії, Краєвого Сойму, Фінансової («Скарбової») дирекції, Корпусної команди, Галицького намісництва. Кожен з присутніх командирів одержав окреме завдання щодо роззброєння частин австрійської армії. Відповідні розпорядження про силове встановлення української влади в повітових центрах Східної Галичини передали через кур’єрів повітовим військовим організаціям і місцевим підготовчим комітетам. Основну увагу українські повстанці звернули на місцевості, де були значні військові сили австрійської армії.

Військовий Штаб повстання розташувався у «Народному Домі». Командувати українськими силами доручили Д. Вітовському, поручник Петро Бубела став його заступником став, хорунжий УСС Д. Паліїв – ад’ютантом. Поручника УСС д-ра Ілька Цьокана призначили інтендантом. Комендантом міста став полковник Микола Маринович, його заступником («товаришем») – отаман Сень Горук, комендантом поліції – четар Любомир Огоновський, комендантом Цитаделі – поручник Богдан Білинкевич. Українські вояки прикріпили синьо-жовті кокарди як національну відзнаку.

Вирішили роззброювати всіх старшин та рядових-неукраїнців, а вилучену зброю складувати в «Народному Домі». Харчування українських вояків організували в спеціальній їдальнї («харчівні»), яку провадити жінки-українки. 15-й піхотний полк, 19-й полк стрільців та залоги Цитаделі мали готувати їжу самостійно.

31.11.1918 о 19.00, член УНРади С. Баран провів окрему нараду з українськими залізничниками Головного вокзалу м. Львова. Нарада за участі понад 200 залізничників відбулася в приміщенні українського фінансового товариства «Дністер» на пл. Копитковій (була розташована на місці сучасного Привокзального ринку). Повідомивши присутніх про намір УНРади перебрати тієї ночі владу, С. Баран поставив їм завдання з’явитися на службу й не випускати потягів в західному напрямку.

Головною збройною силою українців були українські стрільці та старшини, які становили більшість особового складу окремих австрійських частин, розквартированих у Львові. За австрійською військовою схемою мобілізація мала територіальний характер, й в окремих полках переважали українці, відповідно до національного складу населення тієї місцевості де вони формувалися (так звана кадра). У Львові тоді перебували запасні коші (кадри): 15-го піхотного полку (Тернопільського), розквартирований у казармах на вул. Курковій (тепер вул. М. Лисенка); 19-го полку стрільців (Львів та львівський повіт), у казармах на вул. св. Петра (тепер вул. І. Мечнікова); супровідний курінь 41-го (Чернівецького) полку, в казармах на вул. Зиблікевича (тепер частина вул. І. Франка); 30-й піхотний полк, 50-й вартовий курінь та 90-й окремий курінь. Серед вояків цих частин було майже 70 відсотків українців. Перед збройним виступом з’ясувалося, що загальна кількість готових повстати українських військовиків була такою: 60 старшин і 1400 вояків з усіх розташованих у місті австрійських частин.

Командиром 15-го піхотного полку, який було перейменовано в «1-й Галицький піхотний полк імені князя Льва» було призначено найстаршого за чином українського вояка поручника Осипа Микитку. Командиром 19-го полку стрільців – уродженця Сокаля, четаря Василя Каравана, який провадив серед вояків полку аґітацію і добре знав його стрільців та старшин. Поручник Теодор Мартинець обійняв командування супровідного куреня 41-го полку піхоти, поручник Северин Козак – 30-й курінь стрільців; сотник Василь Черський – команду робітничої сотні. Центральний Військовий Комітет, який безпосередньо керував повстанням, перейменували спочатку в Українську Ґенеральну Команду, згодом – в Український Ґенеральний Військовий Комісаріят.

Повстання розпочалось о 4-й год. ранку. Хорунжий Сендецький з 14 стрільцями захопили головний будинок Галицького намісництва, інтернували австрійського намісника Галичини К. Ґуйна й командувача австрійських військ в Галичині та Буковині генерала Пфеффера. Поручник Т. Мартинець, який командував відділом із 13 старшин та 180 вояків, захопив будинок Міської ратуші, а четар С. Витвицький зі своїм відділом – Австро-Угорський банк. Українські підрозділи взяли під контроль Головну пошту з телефонною і телеграфною станцією, радіотелеграфну станцію, обидва залізничні вокзали – Головний і Підзамче, усі військові казарми та склади боєприпасів і спорядження. Захоплення ключових установ міста й роззброєння військових частин відбулося майже без кровопролиття. Тимчасово було перервано телефонний та телеграфний зв’язок, телеграфний зв’язок залишився тільки на лінії Львів – Київ. На міському залізничному вокзалі українська залога поставила варту на всі виходи з тунелів, що вели на перон, а також у головні службові приміщення станції. Рух поїздів у західному напрямку було скасовано, зате залізничний рух у південному та східному напрямках не припинявся. Над ратушевій вежі, будинку намісництва та інших державних спорудах було піднято синьо-жовті прапори. На ратуші прапор встановили стрілець Лев Ґец, учні гімназії Микола Коник та Микола Пачовський, вістун УСС Панківський та підхорунжий Зенон Русин.

О 7 год. ранку Д. Вітовський доповів К. Левицькому про те, що влада у Львові повністю перейшла до рук УНРади. Усі вояки-чужинці (австрійські німці, чехи та угорці), які були розквартировані у Львові, заявили про свою нейтральність. Окремими відділами вони прямували з казарм до місцевої комендатури, звідки їх відкомандировували на батьківщину, на знак своєї нейтральності вони несли білі прапори. Український провід після повстання намагався діяти, дотримуючись усіх правових процедур. Пополудні 1 листопада делеґація УНРади (К. Левицький, С. Голубович та Л. Цегельський) вкотре вирушила до намісництва, того разу на правах переможців. На підставі доконаного факту встановлення української влади депутати зажадали від графа К. Гуйна офіційно передати державну адміністрацію краю до рук УНРади. Намісник заявив, що він є в’язнем українського війська, тому не може виконати такої процедури. Однак вирішив цю правову колізію в інший спосіб. Окремим, підготовленим раніше, документом він передав повноваження намісника своєму заступникові В. Децикевичові, українцеві. Той, покликаючись на цісарський патент від 16 жовтня 1918 р. й одностайні прагнення українського населення краю, передав владні повноваження УНРаді. Українські делегати доручили В. Децикевичу, за згодою вже колишнього намісника К. Гуйна, тимчасово керувати справами намісництва. Того ж дня УНРада іменувала К. Левицького начальником української частини Галичини, до часу формування виконавчих органів влади. 1 листопада УНРада взяла під свій контроль забезпечення правопорядку у Львові. Міську поліцію очолив діяч УНРади адвокат С. Баран, котрий перейняв повноваження з рук директора поліції Юзефа Райнлендера. Військова влада у краю офіційно перейшла до українців 3.11.1918. Підполковник М. Маринович, адвокат М. Новаковський та інженер Тарас Шухевич за дорученням УНРади вирушили до штабу командування австрійських військ у Галичині, де генерал Рудольф Пфеффер спеціальним актом передав військове командування та права на військове майно австрійської армії УНРаді. Міського управління й самоврядування Львова українці не перебирали. Маґістрат та Міська рада надалі діяли у межах своїх повноважень. Натомість УНРада встановила українську адміністрацію у Львівському повіті. Комісаром повіту призначили адвоката С. Витвицького. Заступником комісара став Ілько Лисий, адміністративний інспектор львівської централі товариства «Сільський Господар». УНРада утрималася від будь-яких експропріацій. Фінансові установи міста та краю не були націоналізовані. На мурах міста з’явилися відозви української влади, які пояснювали населенню мету збройного повстання. Впродовж 1–7.11.1918 українці встановили свою адміністрацію в 48 повітових центрах Східної Галичини. Основним дійовими особами революційного повстання у краю стали українські військові підрозділи розквартированих на цій території австрійських військових частин, демобілізовані українські старшини та стрільці. За допомогою місцевої інтеліґенції і селян навколишніх сіл вони, користуючись раптовістю, оперативно роззброїли військові підрозділи та відділення жандармерії, захопили державні установи. Листопадове повстання створило передумови становлення української державності у Східній Галичині та розбудови Західно-Української Народної Республіки. Польські активісти Львова не визнали української влади. Їх воєнізовані загони, передусім молодіжні, які очолював капітан Чеслав Мончинський з перших днів листопада 1918 р. розпочали антиукраїнські збройні акції. Військове протистояння у Львові незабаром переросло у масштабну українсько-польську війну 1918–1919 рр. у Східній Галичині.

Літ.: Павлишин О. Листопадовий Чин // Енциклопедія Львова / За редакцією Андрія Козицького. Львів: Літопис, 2012. Т. IV: Л–М. С. 125–128; Павлишин О. Львівщина в добу Західно-Української Народної Республіки (1918–1919). Навчальний посібник. – Львів: Літопис, 2008.– С. 12–17.

Павлишин О. Й.