ЛОНГИН ЦЕГЕЛЬСЬКИЙ. «ВІД ЛЕГЕНД ДО ПРАВДИ»: КЛЮЧОВІ ПРОБЛЕМИ

Для вивчення минулого, насамперед, міжособистісних відносин і розуміння мотивації тих чи інших дій, важливе значення відіграють джерела особового походження. Однією з основних складових в структурі даного виду джерел є мемуари. Мемуарні джерела досить давно привертають увагу як науковців, так і пересічних читачів, вони чіпляють своєю цікавістю, духом часу, яскравими образами. В сучасній українській історіографії, як й у світовій історичній науці, в зв’язку з антропологізацією досліджень, спостерігається підвищений інтерес саме джерел особового походження, до яких окрім мемуарів належать також щоденники, автобіографії, приватне листування та ін.

Мемуарні джерела – збірне поняття, що охоплює всі види розповідей (письмових та усних) окремих осіб про минуле, що спираються переважно на пам’ять оповідача, і створених з метою фіксації і осмислення цього минулого [1, с. 42].

У джерелознавстві мемуари розглядаються як наслідок становлення міжособистісних стосунків і як джерела, що втілюють процес усвідомлення особистості. Основною функцією мемуарів, як й інших джерел особового походження, є встановлення соціальних зв’язків індивідуума в еволюційному цілому [2, с. 466–467]. Переважна більшість провідних діячів української революції залишили спогади, щоденники, епістолярії, синтетичні праці історико-мемуарного характеру. До цього їх спонукала потреба осмислити причини невдач державотворчих проектів, пояснити свої позиції, дати оцінку іншим політичним силам і постатям, врешті здійснити історичну фіксацію подій, учасниками яких були самі. Але це все в більшості своїй стосується УНР та Директорії, коли постає питання стосовно Західно-Української Народної Республіки (далі – ЗУНР), можемо спостерігати зовсім іншу картину. І саме тому спогади Л. Цегельсього є важливим історичним джерелом, тому що він єдиний з міністрів ЗУНР та єдиний представник української репрезентації в австрійському сеймі та член Української Головної Ради, хто залишив по собі спогади. Крім зазначеного, до джерел мемуарного характеру, котрі стосуються історії ЗУНР, відносяться роботи К. Левицького [3] та М. Лозинського [4].

Окрема інформація присутня в спогадах українських та польських військових [5]. Але найбільш повно висвітлений перебіг революційних подій в Галичині у праці «Від леґенд до правди» Л. Цегельського [6]. Саме тому всебічне дослідження і глибокий аналіз мемуарної спадщини Л. Цегельського є важливим напрямком наукової діяльності. У рамках цієї студії розглянемо і проаналізуємо питання, котрим найбільше уваги приділяє автор тексту, відповідно саме ці питання є найважливішими для Л. Цегельсьекого і ключовими для розуміння його праці.

Спогади Л. Цегельського є класичною мемуарною працею, яка охоплює обмежений період, пов’язаний з важливими історичними подіями, свідком і учасником яких був автор. Свої спогади Л. Цегельський окремими частинами публікував у різноманітних газетах упродовж багатьох років, – починаючи з публікацій 1919 р. в «Українському прапорі», а завершилися вони вже поcмертними публікаціями в газеті «Америка» в 1959–1960 рр. [7]. Відтак, книга спогадів Л. Цегельського «Від леґенд до правди» видана в 1960 р. видавництвом «Булава» у Нью-Йорку, є, по суті, збіркою окремих статей – спогадів.

Л. Цегельський так визначив мету своєї праці: «… те, що тут буде сказано про події, зв’язані з 1-им листопада, далеке від такої історії. Це тільки згадка про кілька замітніших подій – головно таких, що або невідомі загалові, або їх цілком невірно представлялося в переказуваних іншими версіях» [6, с.15]. Автор критикував праці своїх сучасників, звинувачуючи їх в міфологізації подій листопада 1918 р., зокрема спогади К. Трильовського, М. Лозинського та діяльність редактора американської газети «Українська Громада» в 1921–1923 рр. М. Циглинського. Однією з таких міфологем була діяльність Д. Вітовського. Саме з розгляду його ролі у подіях 1 листопада 1918 р. розпочинає спогади Л. Цегельський. Автор не погоджується з думкою, яка побутувала в працях його сучасників, про провідну роль Д. Вітовського в організації перевороту і надто активно відстоює зовсім протилежні погляди, при цьому наголошує, що «Все це сказане, не в тому щоб понизити пам’ять Д.Вітовського, а тому що раз покласти якусь запору витворювання невірної й шкідливої легенди-видумки» [14].

Основним лейтмотивом є теза про те, що революція була організована і продумана набагато раніше Українською Національною Радою (далі – УНРадою) і одна людина ніяк не змогла б організувати цей переворот. І саме тому питання ролі Д. Вітовського є одним з ключових в розумінні процесу створення ЗУНР, а також для оцінки діяльності окремих політиків, зокрема і самого Л. Цегельського. Важко не погодитися з аргументами Л. Цегельского, про недосвідченість і молодість Д. Вітовського на противагу політичному досвіду членів УНРади. Але більшість сучасних дослідників все ж таки не поділяють його думки, будучи впевненими у тому, що ідея захоплення Львова належить Д. Вітовському [8, c. 56].

Л. Цегельський наступним чином подавав події: «31 жовтня Кость Левицький на нараді членів УНРади і Військового комітету повідомив, що австрійський намісник у Галичині генерал К. Гуйн категорично відмовився передати владу українцям. У ході гострої дискусії більшість погодилася чекати обіцяного Віднем маніфесту. Раптом взяв слово Вітовський і від імені Військового комітету рішуче заявив: «Якщо цієї ночі ми не візьмемо Львів, – завтра його візьмуть поляки»«, в той же ми можемо знайти спогади про нараду членів УНРади і у Цегельського. Він пише наступне: «Старшини Українці та свідомі підстаршини Українці, а навіть чимало рядовиків Українців, по касарнях вже знали, що переворот має відбутися цієї ж ночі. Ждали лише наказ. А тут виринає нове питання: приїзд кур’єра – поіритовано та нервово говорив Вітовський і запротестував проти відложення перевороту. Предсідник, д-р Кость Левицький, успокоїв його увагою, що нема жадного внесення, а тим менше рішення відкласти переворот… Пять хвилин пізніше однодушно рішено: перевести цієї ж ночі переворот» [6, с.42]. Автор наводив ще не один доказ на обґрунтування своєї думки, зокрема такі факти, як готовність до перевороту на місцях, спланований сценарій і тривала політична підготовка. Ми вважаємо що при висвітленні тогочасних подій і, зокрема, ролі Д. Вітовського в захопленні владу у Львові слід зважати на ці аргументи, позаяк мемуари як джерело є суб’єктивним і створені під впливом особистого досвіду ми не можемо повністю відкинути тезу про те, що негативна характеристика постаті Д. Вітовського в подіях листопада 1918 р. могла бути спричинене особистим конфліктом, можливо саме на засіданні УНРади.

Оцінка постаті Д. Вітовського в мемуарах Л. Цегельського викликала критичні зауваження. Таке твердження можна поставити під сумнів, адже у спогадах про Д. Вітовського йдеться тільки на десяти сторінках і в контексті організації повстання 1 листопада у Львові. Під намаганням «відібрати заслужену славу», очевидно, є твердження Л. Цегельського, що переворот готувався задовго до дати повстання, а що Д. Вітовський, який прибув до Львова 30 жовтня не міг за декілька годин організувати переворот, здійснений у ніч з 31 жовтня на 1 листопада. За словами автора: «Він мав лиш виконувати у самому Львові приготовлений іншими переворот. А для того завдання вибрано його не задля його мілітарних кваліфікацій, а тільки тому, щоб стягнути до Львова Січових Стрільців» [6, с.18].

Питанню державного перевороту автор спогадів приділяє значну увагу. Це є одним з основних аспектів в його праці. Л. Цегельський детально, погодинно, висвітлює підготовку перевороту, перемовини з австрійським урядом і його представником в Львові. Слід відзначити, що тогочасний політичний істеблішмент активно намагався вирішити це питання в правовому полі, щоб на час проголошення своєї країни мати підтримку Антанти. Саме через цей підхід дуже часто критикують діячів ЗУНР, зокрема і самого Л. Цегельського, але на противагу наддніпрянським революціонерам, кожен з них мав значний досвід політичної діяльності в Австро-Угорській імперії і тому намагався робити революцію знайомими для себе методами.

Отже, розглядаючи проблему втілення в життя революційних ідей, автор подає як добре виважений, розроблений упродовж тривалого часу план. При цьому основну провину за втрату здобутків покладає на військових і на їх прорахунки в обороні Львову і загалом західних земель від поляків, чимало критики звучить в адрес Д. Вітовського. Проте, розглянувши спогади інших учасників, дотримуємося думки про певну тенденційність автора і характерні для мемуарного жанру намагання «вибілити» себе і дещо перебільшити власну роль у тогочасних подіях. Але в той же час, не слід нехтувати тим значним внеском, котрий зробили представники політичних еліт в підготовку перевороту, позаяк це неможливо зробити за один день. Автор так описує політичний курс, якого він і уряд ЗУНР дотримувалися під час повстання: «… поки стояла цісарська Австро-Угорщина, ми воліли держатися Австрії. Це було корисніше й безпечніше, чим пускатися на бурхливі каламутні води. Ми держалися «цісарського клямки» якраз задля розумного та передуманого українського патріотизму. Ми рахували так: як Велика Україна вдержиться як самостійна держава, то ми матимемо змогу злучитися з нею в близькій будучині. Якже Велика Україна не вдержиться та захоплять її «червоні» чи «білі», тоді доведеться думати про інші виходи з положення» [6, с. 76].

Ми таким чином підійшли до другого ключового питання, котре висвітлює на сторінках своїх спогадів Л. Цегельський, а саме відносини ЗУНР з урядом Гетьманату. Автор симпатизує гетьманській Україні і негативно ставиться до Директорії. Щодо цього питання є декілька досить цікавих і проблемних аспектів, найголовніший з них: «Чи міг знати Л. Цегельський про переворот котрий готувала Директорія?», а також «Чому він не повідомив гетьмана про небезпеку?» Зупинимося більш детальніше на цих питаннях. Автор, будучи знайомим і з представниками уряду гетьмана, і з членами Національного союзу в спогадах писав, що намагався переконати останніх не здійснювати перевороту: «до Києва їздив двічі я (д-р Лонгин Цегельський), а по разові посли: проф. Олександр Колесса і проф. Степан Смаль-Стоцький. Та наші остороги були голосом «вопіющого во пустині» [6, с.30].

Про ці два візити Л. Цегельського згадував С. Ярославин: «д-р Петрушевич вислав негайно до Києва послів Цегельського й Ол.Колессу, щоб роздобути ближчих інформацій та протидіяти цим плянам. Цегельському вдалося біля 20 вересня дістатись на засідання Національного Союзу, що остаточно це повстання вирішив. Усі переконування Цегельського, що воно буде кінцем державницьких змагань як Східньої так і Західньої України, не зробили на учасників наради найменшого враження» [9, с. 27]. Твердження про те, що про антигетьманське повстання було відомо в Галичині, ставить під сумнів М. Кордуба. У публікації в часописі «Літопис Червоної Калини» [10, c.12–14], автор декларує свою думку про те, що на 17 листопада жоден з представників УНРади не знав про план повстання проти гетьмана. Л. Цегельський, будучи з кінця жовтня в Львові, напевно що представив би комусь з секретарів інформацію про плани Директорії, адже вони були надзвичайно важливими для ЗУНР. У більш пізніших працях М. Стахів підтримав висновки свого попередника: «Тому мусимо з цілою певністю прийняти за правду, що він у своїх статтях в «Америці» (Филаделфія) вже не мав відповідної пам’яті про ті часи і мішав в останнім часі перед своєю смертю правдиві події з фантазіями. У тих статтях він твердив, що він був втаємничиний про плян повстання проти гетьмана, бо був на засіданні УНСоюзу, коли рішалась ця справа. … ми знаємо зі свідчень усіх інших учасників подій у Києві, що Винниченко тримав у повній тайні свій плян перед УНСоюзом і ще кілька днів перед повстання давав інформацію на засіданні» [11, c. 95–96.]

У листопаді 1918 р. Л.Цегельський першу половину місяця провів у Львові та навколишніх містах, про що він неодноразово згадував у спогадах, пов’язуючи це з розбудовою державного апарату. Подальші візити Л. Цегельського до Києва в рамках переговорів реконструював М. Литвин: «…згідно з постановою Держсекретаріату ЗУНР від 23 листопада 1918 р. із Золочева, де тимчасово добу перебував уряд після падіння Львова, до Києва виїхала нова делеґація: міністр Л.Цегельський і Д.Левицький. Вона отримала завдання продовжити переговори з Києвом щодо союзу і допомоги. Вже по дорозі галичани довідалися, що влада в Україні фактично перебуває в руках Директорії, військо якої облягло Київ, і що гетьманат доживає останні дні» [8, с. 297]. Цю зустріч дуже яскраво описував Л. Цегельський: «За цей короткий час змінилося багато. Тоді – у вересні – в Києві правив Гетьман. На залізниці був лад, поїзди ходили правильно. Тепер Україна находилася у стані революції, Директорія облягла Гетьмана в Києві, поїзди не ходили, а грабіжницькі банди атакували навіть станцію у Волочиськах. І в ресторані помітно було зміну. За царських часів буфет її аж угинався від усяких закусок… видно було, що це молоком і медом текуча земля… За Гетьмана – по кількох літах війни і революції – все ще був там добрий та дешевий ресторан та достатній буфет. Тепер кухня обслуговувала тільки станційних урядовців, а буфет зник. Залізничні станції та буфети бувають дуже влучними показником політичних та економічних відносин…». Автор вкотре підтверджує своє негативне ставлення до соціалізму загалом і конкретно до Директорії і, навіть враховуючи його неодноразове перебування в Києві напередодні перевороту, ми можемо зробити висновок про те, що Л. Цегельський, скоріше за все, не знав чіткого плану дій Директорії.

Володіючи інформацією про конкретний час та місце заколоту, він передав би цю інформацію до канцелярії гетьмана, якому він симпатизував і з яким пов’язував подальший розвиток України. Можемо стверджувати, що Л. Цегельський, враховуючи його широкі зв’язки, був проінформований про загальну ситуацію, яка склалася в Наддніпрянській Україні і знав, що спроба перевороту невідворотна, але в деталі плану він був не втаємничений. Якщо перші два питання стосувалися конкретних фактів, які проливали світло на події, то третя проблема, якій присвячена вагома частина праці Л. Цегельського стосувалася безпосереднього його обов’язків як міністра внутрішніх справ. А саме розбудова державного апарату ЗУНР та створення профільних відомств, формування управління на місцях, забезпечення зв’язку та координації між окремими районами. Описи автора стосовно діяльності його секретаріату, дують дуже яскраву картину ситуації яка склалася на той час у Львові та уряді ЗУНР. Свій перший день на посаді секретаря, Л. Цегельський описував так: «Безпроволочно треба було організовувати адміністрацію… Кожний поки що працював даром та жив на борг, з ощадностей чи якось інакше радив. Австрійські державні каси, що їх ми переймали, були пусті. Це був воєнний час і податки мало що приносили… Ось так зачинили ми державу – майже без цента. Щоб обганяти конечні видатки на утримання війська у Львові, ми зайняли в «позичку» якого пів міліонна корон. Це було дійсно чудо, що ми зуміли таки вести державу та ще й війну, майже без гроша!» [6 с. 53]. Ці рядки просякнуті ентузіазмом людей, котрі працювали за ідею створення незалежної держави, але по при це ми бачимо об’єктивно не вирішувані проблеми, котрі стали на заваді у молодої держави. Крім цього ми можемо прослідкувати сам механізм творення адміністрації у ЗУНР, а що ще важливіше сприйняття автором, котрий був на той час секретарем, цього процесу. «По ствердженні, що ми маємо телефонічне сполучення через Винники на схід, я казав получити себе по черзі з кожним повітовим містом… Всюди вже була українська влада. Всюди вже урядували «комісарі української республіки». Згідно з нашими інструкціями, розісланими заздалегідь кур’єрами, оцих «комісарів»¸ на місце австрійських старостів мали постановити «Українські повітові ради», міжпартійні комітети, зложені з найвизначніших лідерів повіту» [6, с. 53]. Ця цитата, крім фактичної ролі у висвітленні діяльності Л. Цегельського, ще раз підтверджує тезу про те, що революція готувалася заздалегідь і не була одномоментним рішенням виключно Д. Вітовського. У телефонному режимі відбувався зв’язок з усіма повітами новоствореної держави. Згідно з розпорядженням Державного Секретаріату «Про державну адміністрацію», керівними органами адміністрації на місцях був державний повітовий комісар, який призначався Державним Секретарем внутрішніх справ [12, арк. 8–9], однак дійсну картину формування місцевих органів описував Л. Цегельський у спогадах: «Лиш у кількох виїмкових повітах треба було допомогти місцевим людям, установлюючи їм комісара згори. Була це дійсно самостійна влада, що зародилася автоматично з нутра самого громадянства – влада не з загального голосування і не з начинення, а з добору, з вибору найкращих» [6, с. 83]. Досить детально автор описував свої поїздки з метою контролю за діяльністю окремих інспекторів. Розповідаючи про свою подорож, Л. Цегельський описував буденні проблеми, які виникали перед молодою державою: чи то нестача коштів, відсутність армії та амуніції для неї, конфлікти з польським населення. У спогадах подається жива картина того, як формувалася державна влада, як з’являлися міністерства, як вони функціонували, які завдання перед ними 156 Наукові записки: Серія “Історія” стояли тощо. Ще одним прикладом, того наскільки яскраву і емоційна картину подають мемуари, слугує епізод про створення жандармерії. П. Гай-Нижник в свою чергу описує цей процес наступним чином: «Для забезпечення внутрішнього порядку на місці розпущеної колишньої австрійської жандармерії, у якій служили переважно поляки, частково австрійці і в незначній кількості українці, була утворена українська жандармерія… вже 6 листопада 1918 р. Національна Рада прийняла рішення про створення Корпусу української державної жандармерії» [13, с. 336]. Протилежна та емоційно-позитивна оцінка цієї установи подана у спогадах Л. Цегельського: «Це була жандармерія! Інтелегентна, енергійна, патріотична, знала закони, регулясії і своє завдання – підпора й сторож ладу, закону й державного авторитету… Тисяча двісті сторожів права і державної влади! Тисяча двісті сердець відданих Україні, службовиків до стрижня костей. Тисяча двісті уст, що повторяли присягу служити вірно – та хоч би й ціною життя – Україні та її владі!» [6, с.98]. Крім того, в таких аспектах спогадів Л. Цегельського представлено сподівання, що покладалося владою на ту чи іншу держану установу ЗУНР. Насамкінець зазначимо таке. У спогадах Л. Цегельського «Від легенди до правди» подано багато конкретної інформації, авторського погляду на події, спроби аналізу політичної ситуації і всі ці матеріали мають значну історичну цінність. Деякі з фрагментів спогадів викликали гостру критику і неприйняття, інші не повністю відповідають дійсності і частково наповненні пізнішими нашаруваннями подій та роздумів автора. Ми розглянули три ключових аспекти у спогадах Л. Цегельського, яким автор приділив найбільше уваги. Звісно мемуари мають ще багато інформації для подальшого дослідження, а саме соціальної та економічної історії, повсякдення. Проте, навіть розглянувши декілька епізодів, спостерігаємо скільки різноманітної інформації як фактологічного, так і змістовного характеру, які доречно використати з метою вивчення історії ЗУНР, перебігу політичних процесів у новоствореній державі, розбудови нової системи управління та багатьох аспектів реалій української революції 1917–1921 рр.

 

Ігор Іваницький

Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Історія / За заг. ред. проф. І. С. Зуляка. – Тернопіль: Вид-во ТНПУ ім. В. Гнатюка, 2015. – Вип. 1. – Ч. 2